шумок дмитрий владимирович

Вирський Д.С. Українне місто Кременчук – Знову кордон Пошук по сайту Enter your search terms Web Мисл.древо Submit search form Канал новин (RSS) Версія для друку Вирський Д.С. Українне місто:Кременчук від заснування до 1764 р. – К. : 2004 р., с. 171 – 251. Розділ 3. На вістрі колонізації:змагання цивілізаторів (кінець XVII – 1764) 3.1. Знову кордон: застава, запорожці, іноземці Закуток Гетьманщини «Залізом та кров’ю»: Петровські війни та мазепинці на Кременчуччині Зрима Держава: кордон і фортеці Реставрація Правобережжя: знову козаки та шляхта Правобережна Слобожанщина «Дежавю» Речі Посполитої: гайдамаки і росіяни Люди «білого царя»: імперська поселенська колонізація Примітки Знесилена майже півстоліттям безперервних козацьких змагань, Україна гостро потребувала перепочинку. І хай не судилося спочити у лавровому вінку переможця, рани якого, як відомо, загоюються швидше, тим не менш пауза в борні й бодай примарний затишок були українцям конче потрібні. Лівобережна Гетьманщина, найпотужніший “недогарок” Козацької революції, мала переорієнтувати власне життя на потреби “оборони” українського світу, рятуючи з національної спадщини те, що ще можна було врятувати. Закуток Гетьманщини Кременчук по століттю існування знову повернувся у стан прикордонного форпосту, з тією різницею, що дзеркально змінився один із фронтів оборони – східний напрямок змінив західний. Головним полем колонізаційних зусиль кременчужан стало вже не Лівобережжя, шумок дмитрий владимирович спустілий правий берег Дніпра [1]. Наприкінці ХVII – початку XVIII ст. спроби відновлення козацького ладу на Правобережжі, відомі як Паліївщина за іменем славнозвісного “козацького батька” Семена Палія, на короткий час повернули надії на відродження Козацької України обох берегів Дніпра. На Кременчуччині, зокрема в с.Куцеволівці, збереглись перекази про походи місцевих мешканців “на поміч” Палію [2]. Соратником-суперником Палія на Правобережжі був Самусь (Самійло Іванович), ім’я якого тісно пов’язане із Кременчуччиною. Цей козак з Переяславщини, ветеран славнозвісного віденського походу Яна ІІІ Собеського 1683 р., очолив один з відновлених у 1680-х рр. правобережних козацьких полків (ставка у м.Богуславі), шумок дмитрий владимирович 1692 р. став наказним гетьманом правобережного козацтва (мав резиденцію в м.Вінниці). По скасуванню козацьких полків Річчю Посполитою 1699 р. повертається у Богуслав, де відзначається осадницькою працею. На початку ХVIII ст. Самусь також на власний кошт закладає Богуславський монастир [3]. 1702 р. він став одним з ватажків повстання на Правобережжі, шумок дмитрий владимирович 1704 р. склав клейноди правобережного гетьмана перед І.Мазепою. Напевне, тоді (про всяк випадок?) він подбав і про маєтність на Лівобережжі, де козацтво не стояло перед загрозою ліквідації з боку уряду. Тоді-то, вірогідно [4], і з’являється на Кременчуччині, в околицях Чигирин-Діброви [5] Самусіївка (1959 р. у зв’язку з утворенням Кременчуцького водосховища цей населений пункт перенесений на нове місце в околицях Кременчука, нині у підпорядкуванні селищної ради Ялинців). Рід Самусів на Кременчуччині був доволі примітним у ХVIII та ХІХ ст. [6]. До початку Північної війни (1700-1721 рр.) гетьманський уряд загалом протидіяв на своїй території самодіяльному руху за повернення на Правобережжя. Утім, Надтясминня до Чигирина вже наприкінці ХVII ст. рахувалося за зону контролю гетьманців [7]. Восени 1691 р. над Тясмином у зв’язку із загрозою татарського вторгнення стояли охотницькі полки [8]. Взимку 1699-1700 рр. на “сторожі” за Дніпром знов розташували 2 охотницькі (кінні) і 1 піхотний полки. Один з кінних полків стояв в околицях Чигирина [9]. Величезні отари овець (понад 10 тис. голів) тримав у районі Крилова [Реальна “приватизація” Крилова Д.Апостолом відбулася, напевне, на самому рубежі ХVII-XVIII ст.] миргородський полковник Д.Апостол. Крім, Крилова (Старого Крилова), де було до 400 дворів посполитих та жили полковницькі стрільці [10], останній мав тут ще один хутір, сінокісні та орні лани, млини та принаймні один селітряний майдан [11]. У пізніших документах як оселені до “шведської баталії” (1709 р.) значаться в сотні Кременчуцькій Круків та Свинярня (в гирлі Сухого Омельника, тоді ще знаного як Свинарка), Власівській – Табурище та Конотоп [12]. До цього списку слід додати принаймні ще Андрусівку, Дереївку (перша згадка як села в кордонах Келебердянської сотні походить з 1691 р. [13]) шумок дмитрий владимирович кількість “хуторів”, “пасік” тощо вже лічилась на десятки [14]. У Миргородському полку, згаданий полковник якого Д.Апостол ніколи не приховував своїх значних політичних амбіцій, гетьманських компанійців та сердюків, часто-густо дублювали полковницькі “волохи” і “стрільці” (“дворяни да стрільці”, “стрільці курінні”) [Відбували службу за кошт утримувача (“служивших на его ж, Апостола, лошадях шумок дмитрий владимирович при его оружу”: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.199).]. Здається, саме Кременчук (та Потоки? [15]) був для останніх прикордонною базою на кшталт Чигирин-Діброви для компанійців І.Новицького [16]. Як і в останніх, постійне керівництво прикордонними сторожами здійснював полковий осавул [17]. На місці кременчуцьких стрільців очолював окремий отаман, і, так само як і у випадку з компанійцями, він мав тенденцію зосереджувати всю виконавчу владу на території сотні у своїх руках. Зокрема стрілецький отаман Гаврило Ілляшенко став зрештою засновником найтривалішої династії кременчуцьких сотників [Докладно про кременчуцьких сотників мовитиметься у наступному підрозділі.]. “Під шумок” великої війни за Балтику, що розгорталася, зокрема для Речі Посполитої, цілком нещасливо (шведи окупували значну частину країни), у 1704-1709 рр. козацьке Правобережжя фактично з’єдналося з Лівобережжям під булавою Івана Мазепи. У цей час навіть поновлюється існування старого Чигиринського полку (вже з 1703 р. як намісник у Чигирині урядував гетьманський дворянин Гаврило Жеребецький [18]). Згодом, у 1711-1714 рр., козаки-правобережці підтримали боротьбу Пилипа Орлика з Росією і Польщею за відновлення незалежної України. Та зміцніла Російська держава, не бажаючи конфліктувати з Туреччиною і Річчю Посполитою за Правобережну Україну, в грудні 1711 – навесні 1712 рр. у черговий раз зігнала її українських мешканців на лівий берег Дніпра [19] (тоді, зокрема, було спалено Крилів та Андрусівку, мешканці якої не бажали виселятися на лівий берег [20]). Городиська сотня тоді втратила село Воронівку та сільце Липове, які опинилися тепер за річпосполитським кордоном [21]. Лівобережна Кременчуччина, яку ще після Андрусівського перемир’я 1667 р. формально розділили між Лубенським, Миргородським та Полтавським полками Гетьманщини [22] (причому Кременчуцька сотня увійшла до складу другого з них [Остаточно це стало доконаним фактом, мабуть, лише по капітуляції П.Дорошенка у 1676 р. ]), наприкінці ХVII – початку XVIII ст. також не була спокійна. Для неї знову загострилася загроза татарських вторгнень. Утім, Кременчук вже не був як на зорі свого існування першим форпостом на шляху татар, нові укріплення вздовж Самари, Орелі та Ворскли (куди масово переселялися біженці з Правобережжя [23]) робили з нього хай і ближній, але все ж таки тил українського прикордоння. Значними центрами південної Кременчуччини стали Келеберда і Переволочна [Населення сюди масово переселилося в 1673-1674 рр. з околиць Умані, про що вже йшла мова вище.], тісно пов’язані із Запоріжжям, що саме переживало злет своєї потуги. Росія в цей час втягнулася до виснажливої війни з Туреччиною та Кримом, здійснивши проти останнього два безрезультатних походи в 1687 та 1689 рр. Розплачуватись за них довелось Україні, в т.ч. і Кременчуччині. 1688 р. Чигирин-Діброва стала збірним пунктом для козацького війська, яке за наказом Мазепи мало йти походом на Очаків [24] (пізніше, з 1690-х рр., таким збірним пунктом зазвичай призначається Переволочна). Цього ж року лівобережна Кременчуччина постраждала від нападу татар [25]. Згодом маємо вістки, що в серпні-вересні 1689 р. охотницькі полки стояли на р. Орелі (вона, здається, з того часу є новим сторожовим рубежем охотницьких військ Гетьманщини) [26]. З другої половини зими 1689/90 р. Мазепа, чекаючи татар, поставив сторожу у Вереміївці, Жовнині, Чигирин-Діброві, Городищі, Власівці, Потоках, Кременчуці, Келеберді, Переволочній та на Орельсько-Самарській території. Сторожа стояла до кінця зими 1689/90 р. [27]. Сам гетьман у середині лютого 1690 р. на вістку про татарське вторгнення виїхав до Келеберди [28]. На початку червня 1690 р. компанійці Новицького разом із узбережними сотнями Лубенського полку (Чигирин-Дібровською і Лукомською) вирушили в правобережні степи переймати Орду, згодом до них у табір у гирлі Тясмину (“над Дніпром в острові” – о.Гайдуцький?) підтягнулись і піхотні охотницькі полки [29]. З підходом загонів Переяславського та Лубенського полків та правобережців С.Палія цей козацький корпус здійснив успішний напад на Кизикермен, повернувшись назад через Переволочну (та вже лівим берегом Дніпра) на звичні місця розташування в Лубенському полку [30]. Наприкінці липня-початку серпня полк Новицького знов ходив у наскок на Кизикермен, шумок дмитрий владимирович повернувшись, знов зайняв позиції на Тясмині [31]. Кримці відповіли нападами на околиці Переволочни та Келеберди наприкінці жовтня 1690 р. [32]. Утім, компанійці загалом блокували ворожий “осінній наступ” [33] і в грудні готувались знов стерегти крижаний Дніпро у Чигирин-Діброві [34]. 1691 р. в Кременчуці на сторожі перебував Миргородський, у Вереміївці – Лубенський полки (Переяславський, Прилуцький та Київський стояли вище по Дніпру). Волоська корогва ротмістра Івана Ростковського, що за наказом миргородського полковника несла сторожу на правому березі під Криловим, 21 жовтня, повернувшись на Лівобережжя, погналася за слідом татарського загону під Городище. Утім, “волохи” не змогли наздогнати нападників, які захопили 6 городищян (“городиков”), щоправда, майже одразу змушені були кинути одного надто старого для швидкої втечі бранця [35]. Взимку 1692 р. в Кременчуці знову стояв Миргородський полк з полковником, у Вереміївці, Жовниному та Чигирин-Діброві – Лубенський (разом із компанійцями Новицького), шумок дмитрий владимирович у Переволочній – сердюцький (піхотний) полк П.Кожуховського [36]. Компанійці переслідували татар над Тясмином [37]. 1697 р. козацькі сотні з різних полків знову стояли вздовж Дніпра від Києва до Переволочної [38]. До “узбережних” сотень надходила також розвідувальна інформація з Запоріжжя, як це було, наприклад, у 1690 р. [39]. Дії сторожової служби Кременчуцької сотні у січні 1696 р. сучасний український військовий історик В.Заруба подає як приклад функціонування прикордонної системи оповіщення. Нагадаємо, тоді розвідка кременчуцького сотника Максима Остаповича (Євстратієвича), “заганяючи коней”, повідомила про появу в степу за Самарою татарської орди. Сотник негайно відправив письмові сповіщення власівському, кобиляцькому і, напевно, іншим сусіднім сотникам. Сотник кобиляцький Андрій Дилецький доніс про загрозу полтавському полковнику (“орди вже Кишеньку, Переволочну і Лучки спалили” й “стрілянину гарматну в нашім місті чути”). У той самий час сотник келебердянський Ілько Карпенко повідомив у Кременчук, що орда вже біля його міста, шумок дмитрий владимирович згаданий вже Максим Остапович негайно передав цю звістку миргородському полковникові. Далі естафета повідомлень рухалася в глиб Гетьманщини [40]. У цей час зростає роль “охотницьких” – найманих регулярних військ гетьмана – в обороні дніпровського рубежу [Укомплектовані вони були переважно екс-дорошенківцями, емігрантами з Правобережжя. 1687 р. ця суспільна група фактична добилась “реваншу” на Лівобережжі, посприявши здобуттю гетьманської булави для людини зі свого середовища – Івана Мазепи.]. Так, 1696 р. охотницький полковник Ілля Новицький був призначений головним військовим начальником усіх південних містечок і сіл [41]. Новицький, до речі, з 1690 р. тримав у власності села Галицьке та Кліщинці в надсульській Кременчуччині [42]. З 1690 р. принаймні по 1694 р. (далі даних не маємо) цей компанійський полковник тримав у оренді маєтності Пивського монастиря в Городищі та Максимівці за суму 12 сотень золотих щорічно [43]. Зрозуміло, що і особовий склад цього компанійського полку включав чимало уродженців Кременчуччини. Так, спадкоємцем Новицького на полковничій посаді був уродженець Омельника [44] – Гнат Галаган (?-1707-1709 рр.), сотенним писарем (?-1697 р.-?) та хорунжим (?-1701-1709 рр.) тут служив Дмитро Васильович Щербак (з с.Щербаки під Потоками?). Відомі також хорунжий Грищенко Пасько та військовий товариш Дмитрашко Волошин (?-1680 р.-?) (Волошини згодом відомі як значкові товариші та урядники Кременчуцької сотні) [45]. Під Келебердою відомий хутір Якова Компанійця (“ще за гетьмана Самойловича поселен”) [46]. Поза тягарем охорони кордону обов’язки перед державою кременчужан та їх сусідів були, мабуть, незначними. От, наприклад, при розміщенні на “стації” в Лубенському полку охотницького полку Новицького у 1693 р. на Чигирин-Діброву випало утримання лише 6 компанійців (для порівняння, в інших населених пунктах, які не знаходились поблизу дніпрового узбережжя, розквартировані компанійці розподілились таким чином: 308, 102, 65, 56, 38, 24, 23, 20, 16) [47]. Відомий також лист власівського сотника Василя Крецуленка від 5 грудня 1685 р., де той скаржиться на надмірну кількість компанійців, розміщених у Власівці, згадує, що в Кременчуці та Потоці стаціонують лише по 15 чоловік і просить перевести принаймні десяток з тих 30 вояків, яких припало годувати власівчанам, до Омельника чи Хоролу [48]. Утім, й такий тягар утримання компанійських полків був для кременчужан певною проблемою. Так, з 1685 р. маємо згадку про конфлікт кременчуцької старшини з осавулом компанійського полку І.Рубаном з приводу постачання припасів до Чигирин-Діброви (Рубан “грозив” кременчуцькій старшині та вимагав надіслати йому на розправу козака Стеценка “з товаришем другим”, які, здається, й возили тоді припаси з Кременчука) [49]. Інший типовий конфлікт з компанійцями також датований 1685 р. Пов’язаний він був із проблемою ступеня свободи пересування, дозволеної на кордоні. Власне справа виглядала таким чином: 21 грудня компанійська сторожа курінного отамана Мирона захопила під Кременчуком трьох чоловік, які їхали разом на одних санях; захоплених хотіли відправити до компанійського осавула до Чигирин-Діброви, але кременчуцька старшина заборонила це робити [50]. Процеси нової стратифікації українського суспільства (які товаришували хай і не дуже певному “мирному” часові, що наступив по Чигиринським війнам) вели до розшарування раніше єдиного народу-війська на елітну старшинську верству та значно обмеженіші у правах інші соціальні групи. Відтак, хоча на Кременчуччині стабільні старшинські династії – це явище власне ХVIII ст. [Кременчуцькі Ілляшенки-Гаврилови (1723-1764), Городищенські (Градизькі) Кодинці (1734-1767), Хорольські Родзянки (1722-1767), Остапівські Базилевські (1731-1784), Чигирин-Дібровські та Жовнинські Болюбаші (?-1706-1783) та ін. ], але ось уже у Миргороді міцно тримали полковничій пернач Апостоли (1659-1736 рр.), шумок дмитрий владимирович в Говтві невдовзі сотницьку посаду доскочив перший з Остроградських (сотникували тут з 1688 по 1783 рр., з незначними перервами). Взагалі, на лівобережній Кременчуччині стало трохи “тісніше” (хоча вільних земель ще не бракувало) [51]. В останній третині ХVII ст. тут постали такі нові поселення як Пироги, Погреби, Твердохлібівка, Лужки, Борисівка, Опришки, Мозоліївка, Галицьке, Дмитрівка, Липове [52]. До цього переліку варто додати Савине (Сави Кириловича?), Демидівку (Демиденків?), Кагамлик Болюбашів (селище первісно об’єднувало хутори Горби, Гриньки та Сидори, що згодом стали самостійними населеними пунктами), Шушвалівку (чигирин-дібровський виселок кінця ХVII ст.), Пришиб (1700 р.?) [53], вірогідно, також Рублівку, Недогарки, Піщане [За списком присяги 1741 р. Піщане не згадане, отже, може бути, що, на відміну від Кривушів, Савиного та Кохнівки, це було переважно селянське поселення (за ревізією 1729-1730 рр. тут мешкає 20 посполитих і це найменший за кількістю мешканців населений пункт сотні), що говорить на користь саме переселенської версії його заснування. “Історія міст і сіл УРСР” подає як дату заснування села 1726 р. та вважає засновниками переселенців з Правобережжя. Якщо це вірно, то Піщане могло б бути засноване втікачами від польського наступу в Надтясминні 1720-х рр., але, що вірогідніше, село заснували правобережці, зігнані зі своїх осель у 1711-1712 рр. (ця еміграція була масштабніша, шумок дмитрий владимирович втеча значної групи селян в 1720-х рр., коли шляхта широко рекламувала тривалі “слободи” для них, є менш вірогідною).] і Кривуші [Вірогідно заснування Кривушів (Криушів) варто пов’язувати з козацьким родом Криушів-Криушенків, представник якого “Жадан Криушенко” згаданий за реєстром 1649 р. 9-м за списком Бужинської сотні Чигиринського полку.]. Подекуди відроджувалося й кріпацтво, хоча контролю “панів” над “підданими” ще далеко було до катерининського “рабства” після 1783 р. Стандартна панщина початку XVIII ст. не перевищувала двох днів на тиждень [54]. Утім, на Кременчуччині кріпак ще був дивиною, серед підлеглого населення переважали наймити і підсусідки. Однак тих, хто поглядав на “нових панів” з колишніх побратимів лихим оком, було в Україні вже чимало. На чолі опору природно виступала колиска української військової демократії – Запорізька Січ. Найтісніше з нею були пов’язані найпівденніші полки Гетьманщини – Полтавський, Миргородський та Лубенський [На Кременчуччині запорожці навіть претендували на контроль над Переволочною, Келебердою, шумок дмитрий владимирович вряди-годи і над самим Кременчуком.]. Не дивно, що саме тут у 1687-1691 рр. фіксуються виступи козачої голоти, напади на старшинські маєтки та грабунки її статків. У березні 1688 р. один з агентів гетьмана писав: “Идучи мне через полк Миргородский шумок дмитрий владимирович Лубенский, прислухалемся межи людьми посполитими, же голоси барзо непожиточніе так самому рейментарови, яко шумок дмитрий владимирович мешкаючим статечне в Украине людям; с которих до подобенства бунту неуважного сподеватися потреба, шумок дмитрий владимирович то с тих мер, иж од своих панов полковников меют полчане великіе долегливости… за що на весне хотят цале вийшовши у войско, отозватися за свои кривди” [55]. Про заворушення в Миргородському полку навесні 1690 р. писав гетьману і полковник Д.Апостол [56]. Соціальний спротив “новим багатим” знайшов яскравий вираз у бунті 1692 рр. військового канцеляриста Петрика (Петра Іваненка [Здається належав до відомого старшинського роду Сулим і був далеким родичем самого І.Мазепи. ]), який походив з Нових Санжар [57]. За допомогою запорожців та кримського хана він намагався здійснити антигетьманський переворот і утвердити незалежність України. Влітку 1692 р. Петрик із загоном запорожців і татар зайняв Самарські та Орільські міста, причому мешканці Царичанки і Китайгороду вітали його хлібом-сіллю. Він дістався аж Маячки та, почувши про зрушення полків Мазепи (сам гетьман прибув до Говтви в середині серпня [58]) проти нього, відступив до Криму [59]. Взимку наступного 1693 р. Петрик продовжив свої зусилля, однак запорожці після певних вагань відмовили йому в підтримці. Самі лише татарські сили здійснили короткий набіг на містечка Полтавського полку, зокрема побували й під Переволочною та Кишеньками [60]. 28 травня зафіксований напад татар на Келеберду [61]. В останній раз Петрик відігравав якусь політичну роль на Гетьманщині під час масштабного вторгнення кримчаків на Полтавщину взимку 1696 р. [Пізніша історіографія вважала, що тоді він і знайшов свою смерть від руки героїчного осавула компанійців Якима Вечірки, утім є дані, що у 1696-1712 рр. з перервами Петрик залишався гетьманом т.зв. Ханської України (частини південноукраїнських земель між Бугом і Дністром, що належали кримським ханам).]. «Залізом і кров’ю»: Петровські війни та мазепинці на Кременчуччині Новий цар Петро І розпочав своє царювання т.зв. Азово-Дніпровськими походами 1695-1699 рр., які вимагали значного напруження від України. 1695 р. козацьке військо, яке рушило на здобуття татарських фортець у гирлі Дніпра, кілька тижнів переправлялося під Переволочною та формувало й добудовувало тут свою дніпрову флотилію [62]. З бойовими діями часів Азовсько-Дніпровських походів пов’язані й вже згадані напад татар взимку 1696 р. та охотницькі “сторожі” на південному кордоні Гетьманщини 1696-1697 рр. Татарський наскок 1696 р. (відплата за минулорічне розорення Тавані та Кизикермену) супроводжувався руйнуванням Китайгороду та великими шкодами Кишенькам, Соколці та Келеберді [63] (про дії кременчуцької сторожі під час цих подій вже згадувалось вище). Осавул компанійського полку І.Максимович писав своєму полковнику, що 6 січня прийшли вістки з Поток та Кременчука про Келеберду, яку вже три дні здобували великі татарські орди разом з яничарами. Місто на той час уже було цілком спалене, оборонці тримались “в єдном куточку”, шумок дмитрий владимирович келебердянський сотник казав, що “не відаєм чи видержим”, бо багато його козаків уже “вибили” [64]. Вірогідно, з цим історичним епізодом пов’язана і народна пісня: Овраменко [65] Оврамиха, стара мати, Три синочка мала, Гей, в доріженьку, та великую На ніч не пускала. Тільки пустила сина Данила В Тавань-город погуляти. Прощай, прощай стара мати, Більше мене не видати. – Ой сину ж мій, сину Данило, Ввільни ж мою волю, Пересидь, сину, сю годину, Сей день середу в господі зі мною. – Ой як мені, стара мати, Сей день середу ждати, П’ють козаки мед, вино й пиво, А мені б то не бувати? Ой п’є Овраменко, ой п’є молоденький З щирозлотного кубка, Увивається його стара мати, Та як сива голубка. Ой п’є Овраменко, ой п’є молоденький, – Ще й хустиною втреться, Його мати, та старенькая, Як горлиця б’ється. Ой в городі у Тавані Три квіточки сходить, По городу Келеберді Овраменко ходить; Ой в городі у Тавані Три квіточки в’ється, За городом Келебердою Овраменко з турком б’ється; Ой в городі у Тавані Три квіточки звито, За городом за Келебердою Овраменко вбито. Ой не за великі гроші вбито, – За жупан голубенький, Не потурав вражий син турчин, Що він козак молоденький [66]. Далі татари вторгнулися на територію Миргородського полку і рушили на Говтву. На з’єднання з основним ханським військом рухалась і Білгородська орда, що переправилась через Дніпро поблизу Кременчука [67]. З білгородцями йшов і Петрик, який звернувся до обложених у Потоках і Омельнику мешканців з наступним універсалом: “Вам, старшинам, козакам шумок дмитрий владимирович всем посполитим людям желаю доброго здоров’я. Калга-салтан с ордами крымскими, белгородскими, черкесскими, ногайскими, калмыцкими, пришедши в вашу сторону, требует, чтоб вы с ним учинили примирие шумок дмитрий владимирович потом жили бы себе спокойно по своему давнему обычаю, шумок дмитрий владимирович если того не учините, то станет он вас разорять огнем шумок дмитрий владимирович мечем за то, что вы дерзнули вместе с московскими военными силами воевать на кизикерменские города. Однако, жалея вас шумок дмитрий владимирович всего вашего края, приказал он мне написать к вам: что хотите, то шумок дмитрий владимирович выбирайте себе: смерть или жизнь, разорение страны или спокойное пребывание в целости! Выходите для переговоров со мною, – волоса не спадет с вашей головы; шумок дмитрий владимирович если же так не поступите, то сим не ведаете, что вас ожидает! В чем будет ваша воля, давайте мне знать сегодня же. Ваш желательный приятель Петр” [68]. Тим часом три козацьких полки разом із загоном запорожців (600-700 чол.) зайняли позицію під Говтвою, де 18 січня 1696 р. відбулася запекла битва, в якій смертю хоробрих загинули майже всі запорізькі та багато з городових козаків. Хоч Говтва й не була взята, але татарський похід не припинився. Утім, лютнева відлига та пов’язане із нею бездоріжжя зробила продовження воєнних дій надміру складною справою як для татар, так і для гетьмана, який рухався з основними козацькими силами їм назустріч. Відтак, татари повернули назад, спустошивши на зворотному шляху значну частину території Полтавського полку [69]. Цей гіркий досвід примусив І.Мазепу в червні 1697 р. оголосити загальну мобілізацію козаків. Військо під проводом Д.Апостола мало зайняти позиції на Орелі, аби “целость краю нашого захована могла быти” [70]. 17 серпня гетьманський посланець Іван Биховець з Переволочни писав сотникам Келебердянському, Потоцькому та Кременчуцькому про появу татарських чамбулів під Кодаком та про потребу жителям берегтися і не відходити далеко від міських укріплень [71]. Досвід царського уряду натомість був цілком позитивним. Він взагалі уперше так докладно познайомився з південними околицями своєї держави, про що, зокрема, свідчить перша друкована карта російською мовою (Амстердам, 1699 р.). Її укладачем був добре знаний соратник Петра І Якобс (Яків Вілімович) Брюс (1670-1735 рр.). На цій мапі вперше у картографічній практиці позначена “Мала Росія” (“Рars Russiae Minoris”). Зауважу, що і лівобережна Кременчуччина була змальована на ній досить докладно [72]. Утім, соціальна ціна такого досвіду була високою. Особливо важким для мирного населення ставав тягар постійних передислокацій російської армії. Однак гірші часи були попереду. У 1700 р. почалася т.зв. Північна війна, що точилася до 1721 р. за контроль над балтійським узбережжям між Швецією, з одного боку, і Росією та її союзниками – Данією, Саксонією, Польщею та Пруссією – з іншого. Петро І явно зловживав традиційними обов’язками козаків як щодо несення військової служби, так і зведення оборонних споруд. Українці гинули на бойовищах Прибалтики та Польщі [73], на їх кістках вибуяла нова столиця Росії – Петербург. Вони також змушені були сплачувати надзвичайні військові податки і все це за російське “вікно до Європи”, якого Україна зовсім не потребувала, адже мала свій традиційний канал спілкування із Заходом через володіння Речі Посполитої та імперської Австрії. Улюблене дитя Петрове – регулярна армія – особливо далася взнаки Україні у 1706-1707 рр. Розміщені тут війська поводилися, як окупанти. Полковники скаржилися Мазепі, що московські пристави “козаків б’ють, вуха шпагами відтинають, шумок дмитрий владимирович тим часом по їхніх домівках великоросійські люди грабують їхні хати, розбивають і палять, жінок і дочок ґвалтують, коней, худобу і всілякі пожитки забирають, старшину б’ють до смерті” [74]. У зв’язку з цим варто пригадати за часом трохи раніші інциденти у Келеберді та Кишеньках. У 1702 р. на день Онуфрія в першій відбувався ярмарок, під час якого з’явилися московські служиві люди й почали торгувати зі своїх човнів вином. Коли люди попросили припинити торгівлю, бо продаж вина був на одкупі в “орендарів”, то служиві кинулися на них з кілками та списами й багатьох побили [75]. Того ж року полуполковник Левашов повівся як справжній завойовник із мешканцями Кишеньок. Наближаючись зі своїм загоном до містечка, він послав до жителів вимогу, аби вийшли зустрічати його з хлібом-сіллю та дарами, обіцяючи за те обійти Кишеньку стороною. Кишенці виконали всі вимоги (надали загону харчі, шумок дмитрий владимирович командиру “в почесть” 15 талерів грошима). Російський офіцер все це взяв, однак таки ввів свій загін до містечка і розташувався тут на кількаденний постій. За цей час солдати встигли наробити місцевим мешканцям чимало шкоди. Виходячи з Кишеньок, Левашов “дав руку” (тобто гарантував), що більше жодних розорень міщанам не буде. Утім, з-під Переволочи послав солдат назад для реквізиції у Кишенці возів та волів. Їх згодом кишенцям прийшлося викупити за гроші. Почувши від одного з постраждалих ремствування (супроводжене зрозумілим нагадуванням, що цар зі своїми вірнопідданими так поступати не має), Левашов дав волю емоціям і, ледь не поколовши невдоволеного списом, кричав: “Полно вам, блядины дети, хохлы свои поднимать! Уж вы у нас в мешке!” [76]. Зрозуміло, що це аж ніяк не зміцнило лояльність ображених кишенців і їм подібних до царського престолу. Розгул свавілля й безкарності царських вояків проходив на тлі чуток про очікуване розформування козацьких полків, знесення автономії України в рамках загальної уніфікації адміністративної системи Російської держави. Глуха ненависть старшини, на очах якої руйнувалося козацьке військо, нищилися багатства української землі та обмірковувалися шляхи ліквідації решток її незалежності, поволі доходила критичної межі. Одні, як запорожці, вважали Мазепу “вітчимом України”, царським запроданцем, котрий “живе в Москві, тільки тінь його в Україні”. Інші ж все ще покладали надію на гетьманську ініціативу. І старий гетьман наважився стати за долю “бідної вітчизни” [77]. Утім, події розгорталися не за гадкою Мазепи. Ослаблена невдалим наступом на Москву шведська армія в жовтні 1708 р. вступила в Україну. Це зробило її основною ареною військового протистояння, чого Мазепа якраз збирався уникнути. Непідготовлена до союзу зі шведами масова опінія українців послабила позиції гетьмана у критичний момент, шумок дмитрий владимирович демагогічна царська пропаганда проти “зрадників Бога і вітчизни”, помножена на терор проти мазепинців, лише посилила дезорієнтацію українського населення. Так, налякані репресіями, залишили Мазепу миргородський полковник Данило Апостол та компанійський полковник Гнат Галаган, як вже згадувалось, уродженець Омельника на Кременчуччині [78]. Перший очолив козацькі загони на Миргородщині, що “малою війною” серйозно докучали шведам (межиріччя Псла та Ворскли стало основною ареною сутичок суперників, одним з головних опорних пунктів російських військ стала Говтва) [79]. Останній скоро (в березні 1709 р.) був призначений на полковницький уряд до Чигирина, де намагався нейтралізувати мазепинсько-гордієнківський вплив на Правобережжі [80]. Усе це значною мірою утримало кременчуцьку околицю від виступу на боці Мазепи [81]. “Під шумок” війни тут, щоправда, подекуди вдавалися до зведення місцевих порахунків. Так, Чигирин-Дібровська сотня відмовилась підкорятись сотникові Івану Болюбашу, шумок дмитрий владимирович свіжооселені ним мешканці трьох хуторів, відомих під єдиною назвою Кагамлик (надання від лубенського полковника отримане у 1707 р.), перестали визнавати його своїм “паном” [82]. Правобережна ж Кременчуччина, цей традиційний прихисток для втікачів з Гетьманщини, приваблювала “нейтралів”, які воліли почекати, коли політична ситуація набере певніших абрисів. Так у Крилові разом із дружиною сховався син сумнозвісного Кочубея – Василь (зв’язок з матір’ю він підтримував через Кременчук) [83]. Виняток склала південна Кременчуччина, що перебувала під визначальним впливом Запоріжжя. Вона взагалі опинилася в епіцентрі протистояння, адже запорожці на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком наприкінці 1708 р. вирішили підтримати Мазепу і почали готуватися до походу на з’єднання зі шведсько-козацьким військом. Запорізькі сили мали рухатися трьома шляхами: правим берегом Дніпра на Чигирин, лівим – у напрямку прикордонних “слобод” Полтавського полку та на Переволочну. Останній напрямок був основним, його очолював сам Гордієнко. Намагаючись завадити просуванню запорожців на терени Гетьманщини, російський фельдмаршал граф Шереметьєв 21 лютого 1709 р. наказав щойно обраному “антигетьману” Івану Скоропадському послати (“щоб запорожці чого не наробили”) в міста і містечка Манжелію, Потоки, Кременчук та Омельник з регулярних військ по батальйонові від піхотних полків і при них козаків “від кумпанії” (гетьманських компанійців) на власний розсуд, шумок дмитрий владимирович в усі місця, вигідні для спорудження мостів і перевозів, звелів відрядити легкі партії за ріку Псел для дій проти запорожців. Він також пропонував, якщо діяти військовими засобами буде неможливо, написати кілька листів “до відвернення запорожців від Мазепиної знади” і розкидати ті листи у зручних місцях, щоб запорожці з тих листів могли “вирозуміти знаду зрадника Мазепи і лиходійство кошового отамана” [84]. Запорожці зайняли Переволочну 11 березня і наступного дня тут відбулася загальна рада Запорізького Війська, яка остаточно вирішила підтримати Мазепу. Після цього запорожці здійснили два успішних напади на російські гарнізони у Царичанці та Кобеляках. Удача під Царичанкою, де 800 запорожців погромили 3-тисячний загін драгун бригадира Кампеля, відразу піднесла запорізьку славу, так що кількість їх загонів швидко зросла до 15 тис. чоловік. До них повиходили з лісових нетрів і боліт українські жителі, які займали вичікувальну, шумок дмитрий владимирович то й ворожу щодо шведів позицію. Запорожці фактично закріпили за собою басейни рік Орелі, Ворскли та прилеглу частину Дніпра. З Нових Санжар Гордієнко рушив на Диканьку, до ставки Мазепи, шумок дмитрий владимирович звідти до містечка Великі Будищі, де 27 березня запорожці з’єдналися зі шведськими військами. Після цього вони повернулися до Нових Санжар, де й стали табором, опікуючись ширенням повстань проти росіян на Полтавщині та Правобережній Україні. 12 квітня запорожці взяли участь у шведському рейді правим берегом Ворскли за Кобеляки, де під містечком Соколки (сучасне с.Правобережна Сокілка Кобеляцького р-ну) був розгромлений значний загін російських військ [85]. У цей самий час росіяни задумали каральну акцію проти самої Запорізької Січі. Ось як описує початок цього походу, що безпосередньо зачепив Кременчуччину, відомий історик запорізького козацтва Д.Яворницький: “Полковник Петро Яковлєв з трьома полками сів на судна під Києвом і рушив униз Дніпром. За ним берегом Дніпра мала йти й кіннота, щоб не дати можливості запорожцям відтяти шлях російському флоту на Дніпрі. Спускаючись Дніпром, полковник Яковлєв найперше, квітня 16 дня напав на містечко Келеберду. В Келеберді стояв запорізький табір; на нього напала партія донців і, переколовши немалу кількість запорожців, саме містечко спалила (“окром церкве” [86]). Від Келеберди полковник Яковлєв дійшов до Переволочної. У Переволочній на той час було 1000 запорожців і 2000 навколишніх жителів і всіма ними керував запорізький полковник Зінець. У центрі містечка влаштований був замок, і в тому замку сидів гарнізон з 600 чоловік, добре забезпечених припасами й цілком упевнених у своїй перевазі над росіянами. Підступивши до містечка Переволочної, полковник Яковлєв спочатку вимагав від запорожців добровільної капітуляції. Та запорожці, які вже попередньо кілька разів перемагали росіян, відповідали москалям пострілами. Тоді Яковлєв відкрив по Переволочній запеклий вогонь, скеровуючи ядра й бомби в сам замок містечка. Запорожці, які мали невелику порівняно з росіянами чисельність і були не такі дисципліновані, як росіяни, вперто боронилися, та все-таки не змогли вистояти проти них більше двох годин: росіяни вдерлися в містечко, тисячу чоловік перебили на місці, частину людей попалили в хлівах і хатах, деякі з козаків самі потонули при переправі через Дніпро й Ворсклу, так що в полон узяли тільки 12 козаків, один прапор і одну гармату. Лють росіян була такою великою, що вони знищили всіх жінок, дітей і старих, спалили всі млини на ріках, усі будівлі в містечку, всі судна, що стояли на Дніпрі біля Переволочненської переправи” [87]. Отже, Переволочна поділила сумну долю гетьманської столиці Батурина, ставши символом звірячої жорстокості московської солдатні в Україні. Похід Яковлєва, в якому сумну роль зрадника товариства зіграв вже відомий нам Г.Галаган, завершився успішно. 19 травня Січ була захоплена і спалена, шумок дмитрий владимирович разом з цим понищені плавзасоби вздовж Дніпра, що згодом мало фатальне значення при відступі шведсько-українських військ з-під Полтави. Перед генеральним боєм 6 червня Петро І наказав І.Скоропадському з 45 тис. козаків утримувати рубіж Псла, починаючи від Дніпра і до псільських верхів’їв [88]. Полтавська битва 27 червня (8 липня) 1709 р. закінчилась поразкою шведів. Але справжній крах шведської армії стався під багатостраждальною Переволочною, де більшість шведської армії 30 червня (11 липня) 1709 р. капітулювала перед царськими військами [Шведський король повівся шляхетно при відступі, не погодившись рятувати лише власне військо, він досить повільно відходив на Переволочну, даючи змогу “нестройовим” українцям (яких чимало було в обозі) знайти сховок у навколишніх лісах та інших можливих притулках. Як пам’ять про ті події під Келебердою згодом існувала слобода Шведівка. “Шведчина” взагалі глибоко вразила народну уяву на Полтавщині та Кременчуччині (з’явилася навіть чимало фіктивних “шведських” топонімів, див.: Макаренко Н. Городища шумок дмитрий владимирович курганы Полтавской губернии (Сборник топографических сведений). – Полтава, 1917. – С.ІV, 23 (“Шведська Могила” в колишній Солоницькій волості Кременчуцького повіту)), адже це був єдиний випадок в історії, коли на місцевих теренах вершились долі всієї Східної Європи і два монарха особисто стали на чолі своїх армій.]. Запорожців, які не встигли переправитися на правий берег Дніпра, було жорстоко страчено за наказом царя. Роздратований Петро вигадував найвитонченіші страти для них: одних із запорожців він звелів колесувати; інших, котрі перевдяглися у шведські мундири й тому початково зберегли життя, наказав безжально поколоти багнетами; третіх звелів закувати в кайдани й у віддалені місця Сибіру заслати. Близько 15 тис. простих козаків, причетних до повстання, було позбавлено козацького статусу і розміщено по українських селах [89]. Водночас стратили кожного десятого з 24 козаків, котрі намагалися вчинити напад на Кременчук, але були схоплені Данилом Апостолом. Згодом, здається уже в наступному 1710 р., і решту з цих козаків за наказом графа Головіна “на пострах іншим зрадникам” віддали катам, причому з усіх способів страти обрали найлютіший – садовили на палю [90]. Гоніння на мазепинців особливо лютували в Полтавському полку, царський уряд навіть розглядав проект переносу його полкового центру. Зокрема, пропонувалось побудувати замок в Переволочні, що мав стати “главним местом полку Полтавського” [91]. Полкові втрати позначились як на сфері військового господарства [92], так і на дусі місцевої людності та особливо старшини. Келебердянці події 1709 р. взагалі дорівняли до сумнозвісної Руїни. Ще в 1725 р. “шведська руїна” була для них точкою відліку в житті містечка [93]. Своєрідне почуття розчарування у світі відчув “сокільський житель” Микита Федорович, який 1714 р. заповів Полтавському Хрестоздвиженському монастиреві млин на три кола [“двох катепей (борошномельних? – Д.В.) шумок дмитрий владимирович третем ступном”.], пасіку з бджолами, навпроти пасіки ліс за Ворсклою на острові, хутір під Кобелячком, бровар з казаном і “солодовик” (або грошей талярів сто замість бровару та солодовні), шумок дмитрий владимирович також віддав під монастир свій двір в Соколці та всі свої поля “со всемы принадлежностямы” та “приобещал” на початок тамошнего господарства “и на плуг волов чотыре” [94]. Гетьман І.Скоропадський 1717 р. своїм універсалом ствердив це надання, поклавши таким чином початок Сокольському Преображенському монастиреві – новому сакральному центру південної Кременчуччини (в якому під ім’ям Никодима і доживав віку Микита Федорович) [95]. У Миргородському ж полку, завдяки особистій позиції Д.Апостола, який зберіг свій пернач, старі старшинські роди від урядового “полювання на відьом” майже не постраждали. Зокрема відомо, що 1733 р. він зумів оборонити свого родича говтвянського сотника Федора Остроградського, сина підозрюваного в “мазепинстві” [96]. У Кременчуцькій сотні мав змогу робити адміністративну кар’єру і син Дмитра Чечеля (мазепинця-оборонця Батурина) – Йосип [97]. Жертвою падіння Мазепи стало і козацьке Правобережжя. Провальний Прутський похід 1711 р. Петра І проти Туреччини, який дорого коштував підросійській Гетьманщині [98], відживив надії П.Орлика та запоріжців на реставрацію за допомогою турків гетьманату принаймні на правому березі Дніпра (з центром у Немирові, Чигирині або Білій Церкві), але черговий “згін” росіянами українського населення [99] та натиск Речі Посполитої, яка щойно почала оговтуватись від лихоліть Північної війни та шведської окупації, не лишили орликівцям шансу на реванш [Тоді то прийняв свій “останній бій” вождь правобережного козацтва Самусь. У квітні 1711 р. він був оточений разом зі своїм Богуславським та Корсунським полками в Богуславі підрозділами росіян Д.Голіцина, який діяв у порозумінні з польськими загонами А.Синявського. Під час боїв Самусь із сином та інші козацькі старшини потрапили у полон, але й після цього їх козаки продовжили битись (див.: Артамонов В.А. Вказ. праця. – С.54; Чухліб Т. Вказ. праця. – С.335). Зрозуміло, що без розгрому Самуся годі було сподіватись провести “згін” 1711-1712 рр.]. Є в цьому і частка вини самого Орлика, який надто міцно тримався за шведський союз та виявляв стійку нехіть до турецької протекції [100]. Найбільші успіхи Орлика на Правобережжі припали на весну-літо 1712 р., коли на згарищах південної Брацлавщини та південної Київщини з’являються близько 4 тис. козаків, які відроджують полки в Умані, Корсуні та Чигирині [101]. Орликівці навіть планують вторгнення на Лівобережжя із захопленням Переволочни [102]. Але вже у грудні 1713 р. 20 коронних польських корогв та кілька піших батальйонів каменецького каштеляна Калиновського виступили з Умані проти піших та погано споряджених сил запорожців-орликовців, які, оселюючись на Правобережжі, явочним порядком бажали закріпити за собою територію від Дніпра до Случі. У сутичках під Погребищами, Немировим і Фастовим було перебито, повішено та посаджено на палі близько 1660 козаків. Це був розгром. Найбоєздатніші частини сердюків та кінних козаків у лютому 1714 р. віддали перевагу відступу на Лівобережжя, де вони склали свої клейноди перед Скоропадським. Ненависні ж Петру І запорожці, які не сподівались на помилування від царя, пішли на південь, у татарські володіння [103]. Зрима Держава: кордон і фортеці Руйнування Запоріжжя та тягар безперерв-них воєн, що точилися за царювання Петра І, украй виснажили Кременчуччину, втім як і всю Україну [Ось перелік завдань, що лягали особливо важким тягарем на Україну після Полтавської катастрофи: 1711-1713 рр. Україна стає базою російської армії під час російсько-турецької війни; 1716 р. – 10 тис. козаків під проводом генерального хорунжого Івана Сулими вислано копати канал між Волгою й Доном поблизу Царицина; 1718 р. – туди ж відряджено новий загін козаків, ще частину їх вислано будувати укріплену лінію над р.Терек на Кавказі; в 1721 р. на спорудження обхідного Ладозького каналу відправлено 12 тис. козаків, наступного року – ще стільки ж. У 1721 р., з початком т.зв. Перського походу Петра І, під Дербент було послано 10 тис. українських козаків на чолі з Данилом Апостолом, згодом – ще стільки ж на чолі з Андрієм Марковичем. Значна частина українських козаків загинула на чужині. З 1721 р. в Україні постійно розквартировувались 10 драгунських полків (згодом число їх змінювалось, але обов’язок утримання військ не скасовувався).]. Знецінення зазнав сам статус козака – становий хребет устрою Гетьманщини. Так, аби ухилитися від візницької повинності (доставка припасів від Дніпра, з-під Келеберди, до Полтавської фортеці), вереміївські козаки ладні були записатися у “курінчики” та “бояри” (себто залежне населення) прилуцького полковника Г.Галагана [104]. У Крилові (де створювалась нова козацька сотня) В.Капністу в 1740-х рр. довелося записувати посполитих у козаки “насильно”, і 1752 р. принаймні деякі з них просили повернути їх у попередній стан [105]. До того ж за Прутським трактатом 1711 р., Константинопольським та Адріанопольським договорами (5 квітня 1712 та 13 червня 1713 рр. відповідно) Росія зруйнувала укріплення Кам’яного Затону на Дніпрі та Новобогородицьку фортецю в гирлі р.Самари, її війська полишили Правобережну Україну. Кордон з Туреччиною (прикордонна комісія закінчила свою роботу 19.05.1714 р.) визначався по Орелі й Самарі, що суттєво наближало його до Кременчуччини. Правобережну ж Україну, як вже згадувалось, вкотре “очищували” від населення (лінія кордону тут визначалась за “сказками” старожилів згідно настанов Вічного миру 1686 р. [106]). Отже, Кременчук у цей час перетворюється на класичний прикордонний центр. Причому петровські реформи (1722-1725 рр.), спрямовані на інкорпорацію України, призвели до утвердження у прикордонній смузі військової влади комендантів (спадкоємців старого інституту воєвод), які мали подвійне підпорядкування Малоросійській колегії (у цивільних справах) та київському генерал-губернатору (у справах військових та зовнішньо-політичних). Так, 12 липня 1722 р. російський Сенат призначив комендантом Полтави та Переволочни полковника Івана Чичеріна, який де-факто також виконував обов’язки полтавського козацького полковника [107]. Вже восени 1722 р. він прибув на нове місце служби, де його повноваження були підкріплені сотнею російських драгун [108]. Вони й склали основу місцевих застав109, які мали перешкоджати лівобережним українцям підтримувати торговельні зв’язки з опальними запорожцями та мазепинцями та “предостерегать того накрепко, чтоб жители Малороссии на житье за Днепр также шумок дмитрий владимирович в Запороги не переходили” [110]. З жителів прикордонних населених пунктів відбиралася порука, що вони не їздитимуть потайки за кордон, до своїх господарств на Дніпрових островах та на правому березі, дозволялось їздити лише з довідками від державців або старшини, в яких посвідчувалося, що будь-яких купецьких товарів проїжджі з собою не беруть [111]. Неконтрольовані місцеві дороги завалювали лісом, перекопували рівчаками, ставили рогатки [112]. Начальники застав-форпостів та об'їждчики кордону ставали, таким чином, новими владцями-контролерами для жителів прикордоння [Утім, до російсько-турецької війни 1735-1739 рр. про вивищення форпостних командирів у місцевих владних ієрархіях можна казати хіба як про тенденцію, адже ще у 1731 р. охороняти “узбережні місця” цілком традиційним (відомим з кінця ХVII ст.) порядком виводив свій полк миргородський полковник Павло Апостол (див.: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2203). Однак, проте, що козацькі сторожі були поганою охороною від “зрадників”-запорожців свідчить зокрема справа з Генерального військового суду (1716 р.) – “Розшук про біловодців, які закупають рибу в запорожців у сторожів Уласовських допрашуваних” (див.: ЦДІАУК. – Ф.56. – Оп.3. – Спр.34). ]. Одна з таких застав розташувалась і в Кременчуці. Першим відомим її командиром був поручик Кондрат’єв [113]. Крім цього, тут було розміщено й спеціальний магазин (склад), де зберігалося продовольство для російської армії [114]. Усе це сприяло зростанню впливу російського генерал-губернатора на кременчуцькі справи (коштом козацької старшини). “Запорізьке питання” стало до 1734 р. (дата повернення запорожців під контроль Росії) головним “резоном існування” застави в Кременчуці. Причому з часу відновлення гетьманства у 1727 р. жорсткий курс щодо запорожців та екс-мазепинців поступово лібералізується. Так у червні 1728 р. “в Малороссию на житье” вийшло декілька сотень запорізьких козаків. З них на Кременчуцьку заставу прийшов “бывшего кошевого Кости [Гордієнка] племянник, шумок дмитрий владимирович нынешнего Кошевого Ивана Малашевича, который в походе, брат родной, с сороку человек, шумок дмитрий владимирович несколько сот лошадей через Днепр переправили”. На Кременчуцькій заставі давались запорожцям ярлики, на котрих відмічалося, що подателі до присяги на вірність приведені [115]. Заставу підсилював доволі значний непостійний гарнізон з російських військ, розквартированих на Україні [Звичні тут у попередні часи гетьманські компанійці, чисельність яких у помазепинські часи було зведено до украй малозначущих цифр, більше не могли забезпечувати ефективну прикордонну службу.]. Так, у 1731 р. під Кременчуком стояв кінний Володимирський полк. Для розміщення його був збудований окремий табір, хоч із дерева та очерету, однак за спеціальними кресленнями. У тому самому році цей підрозділ змінив менш відомий Олонецький полк, який раніше квартирував під Переяславом. Залога власне застави та форпостів, які її оточували, перекриваючи можливі “щілини” кордону, була спочатку невелика [116], хоча мала тенденцію до зростання. Не маючи достеменних відомостей щодо Кременчука, наведемо тут дані щодо аналогічного прикордонного пункту у Василькові. У травні 1725 р. місцева “форпостна команда” складалася з обер-офіцера та 7 солдат, але вже в жовтні цього року зросла до 37 вояків та обслуги. 1763 р. тут служило вже 77 осіб, з них половина – українські козаки [117]. Лінія форпостів навколо Кременчука постійно змінювалась, зокрема у зв’язку з колонізацією Правобережжя, про що мова буде далі. Взагалі, в 1727-1734 рр. з короткочасним поновленням гетьманської влади [118] Україна тішилась внутрішньою стабілізацією та навіть певним відродженням. Авторитетному новому гетьману Данилу Апостолу вдалося започаткувати прогресивну судову реформу, навести порядок у фінансових справах Гетьманщини тощо. Утім, Росія у цей час постійно балансувала на межі нової війни з Туреччиною, відтак російська армія фактично перетворила Україну на свій постійний бівуак. На кордонах Гетьманщини та Слобожанщини в 1731 році розпочалося зведення масштабних оборонних споруд, що отримали загальну назву Української лінії. Роботи проводились у 1731-1733 рр. і напередодні та протягом російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Щорічно на лінії працювало близько 20-40 тис. посполитих селян, козаків та солдат ландміліцьких (ландміліційних) полків [Війська поселенського типу, які рекрутувалися переважно з мешканців південноросійських губерній – Білгородської, Воронезької та Орловської (стара “засічна черта”). Створені вперше 1713 р. для захисту кордонів Слобідської України, невдовзі розформовані. Знов їх почали формувати 1722 р. (6 кінних та 2 піхотні полки), в зв’язку із будівництвом Української лінії їх чисельність досягла 20 полків (16 кінних і 4 піхотних).]. За період 1733-1742 рр. на лінії попрацювало 120 тисяч 760 чоловік [119]. Загальний обсяг виконаних земляних робіт за сучасними підрахунками перевищував 20 млн.м [3]. У народі про Українську лінію складали пісні на кшталт: Поорали, посіяли, Да нікому жати – Пішли наші козаченьки Лінію копати чи то Ішов козак на лінію Та й вельми надувся, Ішов козак із лінії – Як лихо зігнувся… [120] Розпочиналася Українська лінія біля Дніпра неподалік містечка Орлика, продовжувалася уздовж р.Орелі, Берестової та Береки і закінчувалася на р.Сіверському Донці, неподалік м.Ізюма. Її довжина перевищувала 285 верст (304 км) [121]. Укріплення складалися переважно з безперервного земляного валу та рову, зміцнених у належних місцях палісадом, засіками, загатами, колючими чагарниками. На відстані візуального зв’язку будувалися фортеці. Найближчими до Кременчука були Борисоглібська та Лівенська фортеці (назви вони отримали за розташованими тут ландміліцькими полками). Перша розташовувалася на правому березі Орелі (в гирлі р.Очіп) на відстаразделы 5440.13 (крышка) лечение алкоголизма педагогика психология средство самооборона бак накопитель барбекю кулер 478 автоподъемник asus p505 shimadzu кулер 775 втулка переходный винный холодильник генерация кислорода доставка санкт электрокамин dimplex model plasma (sp9) protherm купить отвед ziplock облицовка bella italia укрепление откос электро лаборатория ваза 2115 маркировочная краска фарфор стальной топкий spartherm билет большой рак кишка безоперационное прерывание беременность колокейшн dvd-box купить конвертер купить ниппель перех вызов врач мини пекарня слим лифт доломит вакансия красноярск кострома жилье изолента хб герб вышивка генерация кислорода кулер 478 задний зеркало перевод итальянский система дымоудаления шумок дмитрий владимирович